В передчутті весни

Ліс знеосіблений, відсирівши, розмивсь

оскорбною пітьмавістю по сизім,

і небо краплею провисло журно вниз,

щоб засвітився зміст у вічній книзі.

Я краплю дощову губами зняв

з морозами гартованої гілки

і пережив нову сторінку дня,

збираючи по літерах, мов бджілка

нектар життєвий — крихітки знання:

і не зрадів, а смутком перейнявсь,

не відокремивсь — розчинивсь у лісі,

і ніби корінь вглибився у час,

хоч туго розростались в цім замісі:

грузькі сніги, а краплі дощові

обтяжисті — перекосили плечі;

і рвуться, рвуться нитки сирові,

а краплі, наче крапки в кінці речень,

такі місткі, осяжисті, змістовні,

що в них весь світ поволі увійшов.

О ягоди небесні, світоповні —

отвердли ви, мов закипіла кров…

По ягоді з повітряного грона

викрапується піднебесний сік,

і тане в роті, здрібнений, солоний,

останній сніг, що на вітрах прогірк.

А видовжені пучки чують весну:

від ніжності наключується брость,

о тільки б краплю злагоди — воскресне

усе, що снігом в серці затяглось.

***