В степу

По хвилі зеленій пливе-виглибає ковчег для спасіння,

і коршак у пошуках суші заточує лет,

розмотана нитка сотається в небо від тіні,

та слово благальне на кілька віків заліта наперед.

Крізь дошки розсохлі щілястий пирій протікає,

і чвирка крізь пальці драглиста зелена трава,

і степ розіллявсь — скільки око сягає,

хитається снасть, і вітер гуде в рукавах.

Перепел випливе, виринуть роги сугачі,

і обрій прозорий то зрине, то раптом впаде.

І хмара зависла, кружляє на сонці ледачо,

і мливо струмує з-під неї донизу руде.

Байдуже душі, щоб пливти їй і тільки,

її не бентежить полин чи ядушний чебрець.

І враз стрепенеться, коли захлинеться сопілка,

і ти прошепочеш: «Коли вже там мандрам кінець?»

Але тебе носить — куди і чому? — по рівнині,

а знуджений погляд пристати не може ніде,

хіба що спіткнувшись на всохлій пливучій зелині,

на метр і не більше зароджений ляк відведе,

і вгледить курган, і бабу примарну на ньому,

що міцно руками стиска скам’янілий живіт,

бо знає вона: о, як тяжко в оцьому огромі

являти життя, щоб згодом пливти через світ.

***