В стручкові гороху

І занімів, немов прозрів нарешті,

наваживсь зазирнути у прийдешнє,

де все хистке, непевне,

як вві сні:

моє життя було чужим мені,

бо я на мить побачив старість власну,

здригнувшися, зістаривсь передчасно…

Чого злякався і чого тремтів:

ти ж і в минулому, в майбутньому житті?

Ну, немічний, знесилений, ну, хворий…

Та хто тобі рідніший з двох, которий?

Оцей, який живе брехнею й сподіванням,

чи той, що лиш одне не розв’язав питання:

навіщо і подосі живе на світі він?..

А за вікном дощі,

дощі — з усіх сторін,

а ти ж, наче в стручку єдина горошина,

затиснутий до часу, обмежений лушпинням,

яке на мить розтиснуть спромігся ти сьогодні…

Чому кортить заглянуть у завтрашню безодню?

І розгадати долю, і розпізнать майбутнє,

яке в тобі незримо та повсякчас присутнє?

Тому ти і гукаєш: — О зглянься, аве отче! —

Бо зазирати глибше твоя душа не хоче…

І зір мені вернувся усталений, буденний:

минуле вже незриме, а завтрашнє ще темне…

І видно дощ у вікнах, вологе злиплось листя;

мені ж в стручку оселі і затишно, і чисто.

***