В УНІСОН

я бачу місто, що кровоточить неоном.

я бачу місто, воно не спить.

голі стіни багатоповерхівок - відкриті рани

історій, яких ніхто не почує.

ми проживаємо в шпаринах між сірими плитами.

ми проживаємо. щодня, битими і нескореними.

наші долоні розтріскані від очікування дива,

наші очі - підземні води, що рвуться справедливо.

люди кажуть: завтра буде краще.

люди кажуть. а я не вірю.

моє "завтра" застрягло між зубами годинника,

між "було" і "ніколи не станеться".

коли востаннє ти дивився на небо?

не на екран телефону. на небо.

воно чекає, терпляче, як мати,

що діти нарешті підведуть голови.

пальці міста торкаються моїх снів.

пальці міста. брудні, бетонні.

і я прокидаюсь із цементним пилом на губах,

а мої легені повні скляних уламків світанку.

ми проживаємо в шпаринах між сірими плитами,

ми проживаємо. щодня.

але інколи

ㅤㅤінколи блискавка розколює небо

ㅤㅤㅤㅤі на мить

ㅤㅤㅤㅤㅤㅤми бачимо

ㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤвсю відстань

ㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤдо зірок.

квіти проростають крізь тріщини в асфальті,

квіти проростають. невидимо, але вперто.

я - теж така квітка,

що пробиває каміння.

ти - теж така квітка,

в асфальті коріння.

люди кажуть: тут немає за що триматись.

люди кажуть. а я тримаюсь.

за кожен сонячний промінь, що пробивається крізь хмари,

за кожен погляд, де іскра, а не попіл,

що вмирає.

я бачу місто, що кровоточить неоном.

я бачу місто. і воно бачить мене, під своїм законом.

іноді, в особливо тихі ночі,

ми дихаємо в унісон.