“В утечищі скорбот зимових”

В утечищі скорбот зимових,

тонким прошившись ручаєм,

спостерігаю, як з намови

слухняний корінь воду п’є,

хоч тліє в стовбурі сухому

іскрина, скрита палієм.

Пророцтва сонця в круглій брості

відкрились легко серед дня,

що вербич забасманить простір

і вигубить студу до пня,

що хліб високий на помості

вуста скупим порозчиня.

І похвалебно заструмують

живкі слова на весь окіл,

і проторується юрбою

в озимині лункий проділ.

Дивинний подих всіх огорне,

коли народиться весна,

і ніжно білість перечорнить

ця тепла хвиля набіжна…

Та ось розсипалося пір’я

по дворовому п’ятачку,

і однолапо птах вечірній

напнувсь на гострому кілку;

і сировий ручай зашерхнув,

як бідна нитка в полотні:

не відрізнить, що було спершу:

чи денні з’яви, чи нічні, —

і виткавсь швидко чорний вершник

на білому, як день, коні.

***