“В високій келії, самотно-таємничій”

В високій келії, самотно-таємничій,

Де тіні вічнії спинились у кутках,

Сиджу за книгою. Ніхто мене не кличе,

І до людей давно уже згубив я шлях.

Рядами гордими, проречисто-німими

Стоять кругом книжки, нетлінні, мов краса,

Як мисль, як ідеал. Хто розмовляє з ними,

Для того все ясне: земля і небеса.

І чарівницькі скрізь чудні стоять прилади,

І вищого огню блакитнеє крило,

Мов одблиск сяєва взискуємого града,

Освітлює моє натруджене чоло.

Не Бог, не сатана витає надо мною,

А інший, дивний дух на все кладе печать

Прозорої краси і срібного спокою,

Яких земним устам не чуть і не назвать.

І опіуму дим у мертвий час півночі

По келії пливе, і в тьмі його встають

Лиця незнаного ясні, недвижні очі,

І заворожують, і світять, і зовуть.

В високій келії, щасливо-одинокий,

Чернець без божества і жрець без молитов,

Найшов я крижаний і незглибимий спокій,

Що більший над земні страждання і любов.