“В зіниці зневірені, сестро-любове”

В зіниці зневірені, сестро-любове,

вп’ялись колоски чи луската полова:

не бачу тебе, хоч крізь тебе дивлюся;

минається літо, і я проминуся…

Руками, губами, словами-медами…

Зостанеться світлом пропалена пляма,

провал — у безтямі, та вирва — в стіні,

в побитих зіницях — заскалки дрібні…

Нічого, любове, минається й світ,

заскалки розтануть колись, наче лід,

і душу омиють, підсиливши зір…

О сестро, любове, ні слову не вір! —

назустріч долоням полова летить,

а скалки холонуть, і погляд болить:

крізь тебе я бачу обличчя бліде…

Нічого… Нікого… Ніколи… Ніде…

***