“В звоях снігу і я прочитав письмена”

В звоях снігу і я прочитав письмена:

«Унеправджено світ, і скасовано час!».

Спала нагло з очей повстяна полена,

і окресливсь повітря блакитний каркас.

Ламле ворон гілляччя сухе на гніздо,

набрякає кора, стовбуриння гуде,

дотліває в долоні іржавий гвіздок,

утрухаючий хрест вже ось-ось упаде.

Але тешуться шули і в’яжеться зруб,

гостро півень кричить на стонадцять сторін,

вилітають слова, проломившись із губ,

і підводиться тінь проти сонця з колін…

Стала меншою міра метрична й вага:

можна кухлем з криниці води зачерпнуть,

і на горло лози наступає нога,

а із неї струмки виноградні течуть,

стало легшим засохле стебло кропиви,

і торішнім наречені листя й думки,

ніби вивіявсь час, як той сон з голови,

і проміння розкрило таємні кутки.

Стільки світла довкола — аж чорно в очах,

і згортається сніг, мов зотлілий папір,

і скріпляє чорнозем підошви печать,

і жадливо вбирає очищений зір:

висоту — широчінь, світлу радість — печаль,

неминучість єства, проминальність земну;

і слова, що ти в звоях снігів прочитав,

за водою течуть з глибини в глибину.

***