Вагався дощ

1.

До кого, пташко, жалібно квилиш? —

я перехожий випадково гаєм:

хто спуститься, обізветься з узвиш?

Кого ти кличеш? — І сама не знаєш…

А чи заповниш криком пустоту,

щоб обізвався голос безіменний,

а чи затчеш ти нитку золоту

в ткання широке і таке зелене?

Побіля губ уже стоять дощі,

упали навзнак схрещені дороги —

візьми мій голос доточи хутчій:

кричи, кричи у небо до знемоги.

І відгукнеться хтось-таки, авжеж…

Хтось зглянеться на вперте покликання,

як не відлунком — золотом пожеж

або ж глухою хвилею смеркання.

2.

Вагався дощ, то ткавсь, то уривавсь,

то прикидався снігом сам собі,

то надвоє чомусь перегинавсь

і задивлявсь у води голубі.

Дзвонив дзвіночок — ртутні пухирці

сріблилися у птиці на пірці,

кругліли звуки — нурилася плоть

в сполохану небесну прохолодь.

І глибшав зір, щоб осягнуть блакить,

там б’ють ключі і тчеться синя нить.

І що ж побачив? — глибину струмливу,

дзвіночок срібний, руку полохливу,

плоть невагому, зрощену у ртуть,

яку під руки птиці дві несуть.

***