Валун

Насльозило, навіяло — шаром ропи затягло…

День, неначе віяло, склався у смужку — як не було.

В промінь протягу збилося, струмом потужним пішло.

Листя променем зшилося у широке крило…

Хата наче на свято — немає кутків,

і півні дзвінкороті викрикують двійко заучених слів:

«Миром, світлосте!» — з яблуні, з молодого вершка…

Перемішані, зв’ялені: тут плоди, там рука…

Крізь лунку горловину прокручує час,

і зернину, й пилину, і здрібнених нас.

Та склубочений вихор готує ретельно заміс,

щоб розлити по формах нетанучий віск:

птахо — дерево — людо — глино — зерно,

аби на ніч закрить отой протяг важким валуном.

***