“Важко прокинутись і піти”

Важко прокинутись і піти

в ранок похмурий.

“Де мій коханий?” – питала ти

сторожа мурів.

Вічна сторожа, звісно, не спить.

Погляд відводить.

Мовчки відводить погляд століть.

Гордо відходить.

Важко далі в чорному йти

тілі і віці.

“Де мій коханий?” – питала ти

слуг кам’яниці.

Слуги не знають, та не мовчать,

древні й затяті.

“Ми б віддали обмить, поховать.

Ми не зі знаті”.

Сторож не скаже, служка не зна.

Перед порогом

ти озирнулась: подобизна

духа святого.

Важко розгледіть ранішній лик.

Страшно ступити.

“Ще не заходь, – сказав чоловік

голосом битим, –

ти не шукала право забуть,

ти ще не зможеш.

Тут або служать, або стережуть.

Ділять по-своєму білу грудь

слуги й сторожа”.