“Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу”

Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу,

про вічне думав він: про камінь та метал,

і зляканий гвіздок, немов хробак, пролазив

крізь товщ вербових плахт, бо смертне пам’ятав.

Байдужий молоток, заплішуючи отвір,

орудував рукою слухняно: мах-по-мах,

і цвяхом став язик, залізним цвяхом в роті —

від стукоту здригавсь і цокав на зубах.

А в мізкові снувавсь, мов мідяна дротина,

предовжелезний звук, нездалий на слова,

а молоток клепав без пауз та спочину,

хробачився гвіздок, і пухла голова.

І, перевівши дух, на тин він кинув оком:

— Оце ота, межа, що простір розділя?

Невже ж вона в тобі така ж, така ж висока,

поділена невже й під п’ятами земля?

Та ж перетрухне все: і дерево, і кістя,

і брилу кам’яну з могили скотять вниз…

І що тобі усі оті тисячоліття,

де числа й імена в протяжний звук злились?

В повітрі меж нема, а в часові — тим паче,

зусилля ваших рук лиш скріплюють гвіздки,

що шиються углиб, немов в’юнке хробаччя,

бо гатить, гатить час, як ручі молотки…—

Пошпуривши під тин усе оте знаряддя,

він випроставсь і враз побачив хмари плин:

крізь неї промінь ріс і прямо в очі падав

стовпцем дрібних дрібнот — кружляючих хвилин.

І все він розумів про марницю та межі,

про те, що втратив вже, і те, що вже набув,

усе він розумів, докіль за плином стежив,

а очі опустив — і все, геть все забув…

***