Вечірнє

Мить по заході сонця.

Монотонно шумить очерет,

І трава, мов сонна,

Хилиться, клониться…

Спить степ.

Зеленою лінню,

Розтопленим оловом

Пливе повновода Рось…

І хочеться теплим словом

Зворушити когось.

Чого ж це ти прагнеш,

Вечірня думо моя?

Тужиш чого – за чим,

Не наздоженеш минулого дня,

Не доженеш нічим!

Співай про розбуркані сили,

Будь, як широкий степ,

Що на ньому козацькі

Чи скітські могили,

А над ними – зоряний склеп.

Мовчи про те, що минуло,

Минулі могили мовчать…

Село ще не спить,

Воно не заснуло, –

А сторожко слухає пісню дівчат.

Хай місяць – мрійник банальний –

Згадає на стернях

Татар-монгол,

Ти слухай, як біля читальні

Сміється з них Комсомол.

Хутко прокинеться вечір.

Не стане історії, дум…

Почнуться веселі,

Раідсні речі,

Як молодої діброви шум.

Ой знаю ж я, знаю,

Чого це ти тужиш,

Запізнена пісне моя!

Що голосом не надолужиш,

Бо що Комсомол – то не я.

Що нудно-марудно

Тягнеться праця…

А так швидко літа летять…

Ех, коли б мені двадцять

Або хоч двадцять і п’ять!

Ні, не мені гомоніти

Про давні та славні дні!

Ще буду шуміти,

Як радісні віти,

І горіти, як буйні вогні.

Тільки би скинути з себе

Настрій вечірніх хмар,

Безмір степу,

Шум очерету

І лінивої річки чар.

Сили ще стільки,

І запал ще є!

Я – не сумний очерет,

Д’горі, д’горі, серце моє!

Я ще живий поет!

ІЗ ЗБІРКИ “МОТИВИ”, НА ВІДПОЧИНКУ, 1925 р.