Величання води

Ґрунтуймо собі ніч, бо йде вода висока.

Окличники сурмлять в зелену бугилу,

і ручі конюхи вже білять коням боки,

і так, без поводів, пускають їх на луг.

Підрізуйте вогонь, перейнятий у спадки,

розшийте житла всі і цямрини замкніть:

іде вода до нас через широку кладку,

кладіть до ніг її просту вербову віть.

Бо ж це все — вочевидь, як сум’яття загальне,

надходини, і сплеск, і подихи устріть;

і кожному в руці цвіте стебло клечальне,

що хочуть, як свічки, в цвітінні відгоріть.

Прихильна будь єси до нашого днювання,

до суєти суєт, до спевнених надій.

На нитці сировій заграєм величання

з присвятою себе — потульності твоїй.

***