Вересень (диптих)

1.

Був дощ, віщований ізранку

сталевим спалахом води,

крейдяні кола біля ґанку

замив ретельно, як завжди.

І гру дитячу нелукаву

урвав на самому кінці,

і засвітив сльозу криваву

у горобини на щоці.

І, ставши сам собі далеким,

з застиглим словом на губах,

в уяві бачив я лелеку,

що крила опускав на дах.

Стає затишною домівка,

здовкола кругла, як гніздо,

і не сучеться довга цівка

від стелі, де розпластавсь дощ.

Легке все, піристе, крилате,

випурхує із-під руки,

і склянка чаю непочата,

і тонконогі сірники.

І щось в душі таке тривожне,

і невспокійливе, мов гнів, —

берусь за дерево неложне,

щоб сам, бува, не полетів.

2.

Гуля по емалі меткий однорук,

і тчеться, мов нитка, тонюсінький звук.

І синьо-осінній петровий батіг

валкує нещадно стійкий переліг.

І нишпорно ходять лисичі вогні

по густо оброшеній гострій стерні.

Останні пташини, б’ючи каламуть,

у вирій верстають незміряну путь.

І простір, затиснутий в межах листка,

з’їдається тливом, як сніг у полях.

Лиш мовчки ковточок шпаркої сльоти

сховало відерце, як рот темноти.

І болісно входять живі дерева

у кільця щорічні, як наші слова:

від смислу, відлуння — до серця, коли

кілечками часу вони відлягли.

***