Вересневий вальс

Усупереч усьому був вересень тривалим:

куницями снував і яблука котив…

Хоч на кілку кашкет вже теліпавсь зів’яло

і, репнувши, кавун сміявся золотим.

Мене ти вже не ждеш… Я й сам не жду нікого…

То промайнеш в юрмі, то виринеш зі сну,

на обрії зійшлись в одну — прямі дороги,

а я собі обрав криву і затісну…

Торкаюся тебе то поглядом, то слухом,

та куряви крило сухі стручки мете…

І жовтий вихор мчить мені навстіч щодуху,

лиш порох осіда на листя золоте…

Кого він доганя? Із-під коліс яких він?

І піднятий він ким, розтертий був коли?

Я руки розгорнув — спіймав в обійми вихор:

у вальсі закружляв, що голову хмелив…

—Тра-рай-ра-ра, — мій вересню святковий!

Танцюю — на зубах пісок скрипить, скрипить…

Кружля мене, ще й як! — цей вихор безголовий,

у поли загорнув — не хоче відпустить,

кашкет мій на кілку, сорочка повна вітру,

куниці витікають струмками з рукавів…

Розпорошилась ти. Лиш спогад цьоголітній

уяву кружеляв і в танець вихор вів.

Давно її нема, але ж і ти примарний…

Сорочка кружеля, хитається кашкет…

Далеко торохтить порожній віз базарний,

він котиться назад, а вихор мчить вперед.

***