Весілля при позолоті

В Чернівцях весілля грають,

Стіл гуде, як ярмарок.

Вона вишиванку має —

А душа, мов бур’янок.

Каже всім: “Я українка!”

А в очах — сам гагауз.

На чужих плює в долинку,

Бо в собі давно боїться сліз.

Називає “циганчам” мене,

Хоч у венах — румунська кров.

Та я чиста, як вода в Дністрі,

І несу у собі любов.

Ти, сестричко, вбралась гарно,

Та не сховаєш нутра.

Бо святість — не у сережках,

А в тому, що серце гора.

Нехай грає весілля голосно,

Нехай фоткає “модний кутюр”.

Мені не треба вашого золота —

Я родом із правди, не з дур.