“Весна виникала, де тільки могла”

Весна виникала, де тільки могла:

трава на фронтонах, дощі і сухоти,

і тепла бруківка. Весна була зла.

Блукаючі танки і рештки піхоти

вертались nach Osten. Черешня цвіла,

і груди, сповиті в паси портупей,

зітхали в жаданні нових епопей.

Костел описали — від нефів до веж,

а все ж залишили стояти на площі,

забивши дошками всі двері, а все ж

виносили мармур і крила, і мощі —

все золото чаш і шовковість одеж,

всю темінь вина і кривавість корон,

і мумію графа у шапці з пером,

серця пілігримів, сідниці блудниць,

правиці рубак і синиць із очниць,

мечі, дароносиці, книги і фіги

листок з антикварного лона Ядвіґи,

покривлені м’язи і німби святих, —

уче це призахідне тління Європи

виносили геть. Мов у піч, мов на допит –

жбурляли в машини. Ти вчасно затих,

а потім озвався, хрипучий органе,

тебе розкрутили на тисячу труб,

тебе прикладали до вуст, як до рани,

ці душі найменші, ці діти з халуп,

з підвальних яскинь, де каміння і плющ,

з низів, de profundis, ти виник пискляво.

тебе на свистки і гудки розпиляли,

і ти засурмив з-над катуш і калюж,

з міського підпілля, де ніч і сухоти,

де квола весна зеленіла зі стін.

Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти,

аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін…