ВЕСНЯНА ПОВІНЬ

Звільняється ріка широка від льодяних міцних оков,

Крижини дибляться грядою й громами гуркотять, немов.

Біжить ріка попід долину й звивається, немов змія,

Й уламки стужі зимової несе бурхлива течія.

Вже вітер дихає весною і сонце пригріва згори,

Із пагорбів водиця тала тече в низини та яри.

І швидкоплинними струмками собі доріжку пробива,

До широчезної притоки, в злиття річного рукава.

Затісно вже воді у руслі, бо тануть крижані льоди,

Й шаленим хвильовим потоком біжить вода за береги!

Й нема для неї на шляху, ні загоро́ж, ні перепону,

Вона несеться, як мустанг, що втік з полонного загону!

На простір рветься, на свободу! Не видко краю та кінця,

Й ніхто не в силах зупинити, вже водяного жеребця!

Затоплено усе довкола! Заплави й плавні з рогози,

Й лише, чуприни очерету сторчма виглядують з води.

Весняна повінь, як те море! Велична й пишна, далебі,

Гіллясті верби, мов дівчата полощуть коси у воді.

Берізки в воду задивились, немов у дзеркальце скляне,

Вода їм змочує колінця, а вітерець додолу гне.

І небосхил зігнувся низько, й черпає водну каламуть,

Й легкі хмаринки пелехаті, неначе човники снують.

Так просинається природа, так і було у всі часи,

І серце в грудях завмирає, від первозданної краси!