Весняне сонце

Тепер навіщо, сонце, ніжності?

Немов й не ти мене ізрадило.

Відчутні весняні розбіжності,

сумні твої денні оглядини…

Смолисті пальці позлипалися,

волосся круто пересолене,

п’явки очей порозповзалися —

вже не зв’язати їх і колесом…

Неначе суччя з тіла випало —

струмує холод усередину,

на вітрі голосно поскрипую,

покреслений уздовжньо крейдою…

Тепер ведеш по зморшках променем,

губ тріщину мечем розщеплюєш,

щоб висвітлить єство гріховнеє

і виповнити тіло теплістю.

Та в нього, мов залізо, врізалось

щось незнайоме та обтяжливе,

і твої ласки вже припізнені,

я ж бо відсутнім часом вражений…

В кулястій пам’яті ні спогаду

про холод й снігову налицину.

І два відбитки вже не сходяться:

відсутнє давнє, а це — вицвіло.

Але свідомість із проміжності

площин вихитується п’явкою,

щоб присмоктатися до ніжності

твоєї, сонце, мов до пакола.

Ой, сонце, ти усіх ошукуєш,

бо світлі дні стають оманами,

теплом усякнувши, ти з муками

виходиш з тіла — кров’ю й ранами.

***