Весняні дощі

Пам’яті Володимира Сосюри

Голубі опівнічні дощі,

Оповите туманами місто.

У під’їздах — ніде ні душі,

З-поміж хмар переблискує місяць.

А дощі плюскотять, плюскотять,

По асфальту стрибають, шаліють,

Ніби хочуть про щось розказать

І не можуть чи, може, не вміють.

Але ж — лишенько! Хто там в плащі?

Мовчазний та блідий. У задумі.

Серед ночі. У теплім дощі.

В мерехткому, ласкавому шумі.

Перетнув головну магістраль,

В парк зайшов, але й там не спинився.

Розгорнувши туман, як вуаль,

На подвір’ї нараз опинився.

Проти нього — балкон. А на нім…

Недосяжно високо, як мрія,

В голубім, голубім, голубім —

Чи то сон, а чи справді — Марія??

Він гукати. А дощ не дає.

Він — до неї. А дощ заступає.

Голубими нитками снує,

Голубими сльозами ридає.

Ой Маріє! Ой вийди, поглянь:

Від любові і ніжності п’яний,

Хто це там, оповитий в туман,

Заховався за сиві каштани?

І Марія іде на балкон,

І стоїть, і мовчить, і чекає…

“Падку мій! Смутку мій! Знову — сон.

Тільки — сон.

І нікого немає, немає…”

Лиш дощі плюскотять, плюскотять,

По асфальту стрибають, шаліють,

Ніби хочуть про щось розказать

І не можуть чи, може, не вміють.