Вічна основа

(З циклу «Вишивки»)

Ти вишита була на полотні…

Коли ж угору руки підіймала,

тріщала заполоч — махала ти мені,

а я був тінню — рухавсь по стіні,

поволі наближався до провалля…

Та застережливий, розпачливий твій рух

рвав полотно — утворювалась дірка,

тріщав і зір, і розповзався слух,

і рвалася стіна, немов ганчірка…

І ніби інший вимір відкривавсь,

де ми були не тінями, а світлом,

де обрій звужувавсь, стискавсь

до крапки час,

збігалися до дня тисячоліття…

І моє «я» ввіходило в батьків,

у пращурів, у родові галуззя,

і спільна кров з усіх-усіх родів

ущільнювалась в жар спільносоюззя…

І той, в кому стискалась кров людська,

Адамом був, що повернувсь з вигнання,

і до Едему білий світ стискавсь,

де ждала всіх самотність раювання…

— О ні! О ні! — Без тебе — це не рай!

Ребро щемить, пручається свідомість!

Вже світла налилося через край

і стало видно сирову основу.

І гостра голка нурилась в ткання,

мене колола, вишивала швидко

тебе на полотні нового дня,

де кров’ю налилася кожна нитка.

***