“вічними не будемо ніколи”

вічними не будемо ніколи

мертвими не станемо навіки

осінь як останню непокору

збережуть поети і каліки

дощ як перестояне мовчання

вкриють до зажмуреної жмені

тільки голоси немов прочани

сухо обійматимуть легені

тільки до корозії дозрілі

кашлем вириваючись понурим

будуть як мурахи жити в тілі

створюючи мову крізь фістули

мова кара — їй потрібен отвір

страх і бог оскома і спокуса

золотих дощів нічні полотна

усмішки держава світло-руса

осені наврочена крамола

сонця перестояного ліки

і вона залишиться ніколи

і вона просочиться — навіки