“Від листопаду вседенного”

Від листопаду вседенного,

від неба надто голубого,

від яблука — така студінь,

що, наче кригу, власну тінь

б’єш закаблуком — і дзвенить…

Яка холоне жовта мить!

В бадиллі жил, в загуслій крові,

в очах — дрімає жар любові,

а в голосі — густі меди…

Сніги, о доле, відведи!

Листки на дзеркалі води

відтінюють глибокий холод

і свідчать: ти був молодим,

неначе клен, що згас поволі.

***