“Від сизого до голубого”

Від сизого до голубого відвільгли хмари-дерева,

і проступаюча дорога слідом торішнім ожива.

Листки потрухлі, жовта глиця,

насіння з вільхи, будяки

і нехолонуча живиця, що капле, капле в дві руки…

В глибоких зморшках зберігає

шорстка кора вологи слід,

та в пам’яті моїй немає слідів від проминулих літ.

Свідомість, спрямлена до крику,

її мов вітром продува;

проходить простір многоликий, гуде порожня голова.

Кого кохав, конав від муки,

і язиком — листком щавлю —

зализував сліди розлуки, завдавши серцю лиш жалю.

Аж страшно, порожньо, неначе

хтось замість тебе досі жив

і твою пам’ять не позначив, а тільки душу спопелив.

І все чуже тобі, ніяке, і безіменне, світе мій,

кому складать, за віщо дяку?

— Живи безклопітно й радій…

***