Відбиток І

Ці віддзеркалення, як натяк на життя,

на заплощинне, заприсутнє, інше…

де води вод незрушені стоять

і де душа співає голосніше…

І так затято дмухав в і н на скло,

і посміхавсь улесливо відбитку,

немов за ним щось зриміше було,

мов торочив із потойбіччя нитку.

Там — час відсутній, світ же — молодий,

осріблений, лункий — куди не глянеш…

Відбиток т а м живе ніби завжди —

відвічно терпеливий та слухняний.

Очима скинеш, і в і н тут як тут,

лиш дивиться на тебе запитально:

— Навіщо кликав? Вічний цей маршрут?

Коли у світ перейдеш задзеркальний?

Не осуд, ні… Обурення та гнів

з очей й о г о струмують повсякчасно.

О скільки раз ти кликав? Скільки слів

не виказав про долю його власну?

Дививсь спідлоба хмуро і мовчав

та щось хотів сказать т о б і про тебе…

І ти дививсь на нього увесь час

і думав: втішить його якось треба…

***