Відбиток ІІ

Безглуздя самоти — це мимрення під ніс;

це — чути лиш себе, до себе ж обзиватись,

немовби голос твій в с в оє кубельце вріс,

повітря ж надовкіл намощене, як вата.

Виходить з себе в ніч, виходити в астрал,

вертаючись назад у страсі на світанні,

і вмощуватись в плоть, цідитись крізь кристал

і думать: вихід цей із тіла вже останній…

Покинувши єство, уже в наступну ніч

виходиш ти туди, де інший світ незримий,

де духи родові із глибини сторіч

ув’язнюють тебе ув оболонку диму.

Самі ж вони т е б е оточують вогнем,

в свідомість проника спалахуючий голос:

— Т и душу марнував, не вдовольнився днем,

не згадував про рід і споневажив долю?

Ти — сутіч всіх віків, всіх родових сполук,

і тільки вглибину сягає власний намір.

Давно живеш ушир — на розмах своїх рук,

і пам’ять родову т и розірвав пунктиром…

Тому на самоту приречений і ти,

на власне забуття у родовім розриві:

вертається душа у лоно самоти,

розтиснувши єство, умощується криво…

І дзвоник пролуна у т е б е в головах,

пробубониш слова забутої вже мови, —

обізветься в т о б і вся прірва родова,

душа здригнеться враз і заніміє знову…

***