Відчай

Кровоточать із жовчю рани засохлі,

з рота піна іде, ноги потом намоклі,

на зіницях твоя лиш краса полуденна,

твоя незбагненна, твоя нездійсненна.

Крізь роки нас долі розвели повсюди,

а ті кілометри нікуди не зникли,

колись і про них говоритимуть люди,

що сто тридцять сім їх було, і не звикли.

І доля твоя пішла з листа чистого

пахучого аркуша, крейдованого,

непописаного ніким і ще світлого,

непопсутого, незмальованого.

Відчуття лиш у пам'яті руки —

ці крохмалені ніжнії крИлена.

Я б усе лиш віддав за ті муки,

що ведуть мною аж до трилера.

Не потрібна моя душа Богові,

не угодна душа невозлюбленна,

я тобі довіряв, як і другові,

та межа твоя неприступлена.

І ти житимеш далі у пам'яті,

ти плекатимеш оди і фабули,

але спогади ті наші пом'яті,

як вініл, що у лету вже канули.