Відчуження

Роману Ружо

Прокидатись старішим на день — непростий процес,

тож у юність хапався за все, що той біль знімало.

Але скільки за рік не вкладаєш у ліжко принцес,

все одно буде мало.

Двадцять сім років шукав ніщо, а знайшов щось інше,

із таланту черпав життя і вбивався ним же,

розпускав то волосся, то руки, то коло друзів

і, коли ішли перші, відразу знаходив других.

Коли будеш в Одесі, вона, що твоя змія,

оповиє проспектами шию, допоки ти не

поплуганиш до моря, а я вже цей шлях зімʼяв,

як задертий рукав, що спадає, бля, щохвилини.

Насувається вечір, (луна українською місяць)

але місяць уже нагорі, наче з курсу збився,

що траплялось і з нами, бо деяким людям місця

недостатньо, тож тут чи в мистецтво, чи самовбивство.

І у пошуках — ні, не мотузки — локальних гармоній

залишається бігати на поводку у гормонів,

і в перервах писати вірші чи кіно, чи їх синтез

й сподіватись, що з цього життя буде стримано ситне. З

категорії тих, що несоромно було б прожити,

щоб в розмові згадав хто чи діти відкрили би фонд,

щоб в стовпці «пропрацьовані» більше було, ніж в «пропиті»

чи то хрестиків, чи прапорців — як підкаже айфон,

з категорії тих, що залишать по згадці на жінку

в кожнім світу кутку (у Японії можна і двом),

із таких, коли досвід за спиною тягнеш, як вантажівку,

і із рук вислизає нездатний вмістити все фотоальбом.

Що б там ліві тепер не казали, терапії сеанс

не вирішує справжніх проблем, а хіба додає,

краще зробиш всім травмам в мистецтві своїм реверанс,

як не вилікуєш, так хоч продукт сублімації є.

Ось така вона, постмодернова продуктивність;

не з тієї частини Землі, щоб не мати садна,

та якщо я з книжок філософії щось і виніс,

по війні головне — не піддатись ідеям Сартра.

Із трилогій відчуження кожен пройшов процент свій,

але гірше (чи краще) — попереду, як не крути,

коли все ж перетнеться маршрут паралельних процесій,

ми потиснемо руки і далі продовжимо йти.

Бо життя чоловіка — це подорож. Не у часі,

а в своїй голові, усвідомлюючій цей час,

чи, інакше скажу, — в посідонієвській іпостасі,

бо ті греки про все говорили вправніше за нас.

І якщо ти свою іпостась не знайшов, не жив ти,

в своїм тілі, в своїй голові завжди був чужим;

краще бути голодним, ніж тим, хто збирає крихти,

краще бути бездомним, ніж тим, хто терпів режим.

У потоці думок, коли бачиш людей, як статуй,

чи образиш когось, чи то зрадиш (тоді попав),

та без тих помилок неможливо поетом стати й,

як не йти по воді, то хоча б увійти по пах.

Бо нема помилок тільки в часі та в нашій смерті,

а все інше — сократика — став під сумнів,

головне — це підошви до дір за свій час затерти

і залишитись в памʼяті Бога однім з присутніх.

26 жовтня 2023