Віддзеркалення (“Спрозорилась шкіра”)

Спрозорилась шкіра, обтягнута часом,

личина із воску тонка — аж дзвенить,

поштиво ламається голос у страсі:

а що, як снувальна перерветься нить?

Чого ж нам боятись? Чи ж нами набуте

життя, до якого причетні зірки?

Чи ж наші імення, як попіл роздуті,

могли б рубцюватись на м’язах ріки?

Оцій лиховщині, йменованій віком,

оцій батьківщині, де випало жить,

судилось помножить відлуння настільки,

щоб ім’я єдине на всіх розділить.

Зіниці єдині, вуста — однозвукі,

холодного воску густа течія.

І вище свідомості підняті руки:

обпечена сонцем долоня — моя?

Оце ж бо і є твоє власне боління, —

піднісшись над страхом, свій біль не впізнать

й, зірвавши химерну личину старіння,

на скалки, як люстро криве, розтоптать.

***