“Відкривши тихенько повітряні двері”

Відкривши тихенько повітряні двері

і звузивши очі, я в світло вступив:

літали ромашки легкі, білопері,

сталився на вітрові сонячний спис.

Вступало у згоду з блакитним — зелене;

сприймаючи світло, мій зір віддавав

і смуток високий, і радість священну

так, ніби із мене ще хтось виглядав…

Він світла боявся завжди, а сьогодні,

примруживши очі, так пильно дививсь

в зелену кипінь, у блакитну безодню

і стежив, як сонячний гостриться спис…

Не вперше ж він бачить цю днину липневу,

бо тихо чаїться в мені він завжди…

Чи, може, привабило щось в цьому дневі?

Летючі ромашки? Чи сум молодий?

Чи, може, за межами зримого бачив

він те, що приносить лиш сутінь нічна:

сумує дорога, і дерево плаче,

і ти несеш свічку, сумна-пресумна…

Та світла немає, бо свічечка з криги —

сльозами рясними викрапує з рук:

хтось викреслив світло з життєвої книги,

зостався сирітний блукаючий звук…

Той другий в мені весь напружився слухом,

був вискочить ладен, та світла боявсь…

За сонцем ранковим і я собі рухавсь,

долаючи простір, минаючи час.

І спис, що сталився, летів на півкроку

попереду мене й моєї журби…

Літали ромашки у полі широкім,

далекі від смутку нічної доби.

***