Відлітаюча земля

В країні мук, в країні страхородній,

в якій лопата — перший інструмент,

де в глину обернувся храм господній

і став піском несхибний постамент, —

самітній дух блука в бетонних стінах,

торка панелі — виходу шука…

Та все намарне: мурами країна

обнесена, а брами — на замках…

І бите шкло посіяне навколо,

аби ступав лиш безтілесний дух,

на тіло, знікудишніле і кволе,

скрізь позначає криком кожен рух…

Воно, всі муки вивчивши й тортури,

ніби в футляр, занурюється в тінь;

і наче обрій, скрізь рухомі мури,

і колючки в легенях, в животі…

Лише душа, немов сторонній свідок,

запам’ятовує, усе бере на карб…

Земні страждання бачить Бог-всевіда,

та дивиться він байдуже з-за хмар

на те, як землю віють на вітрах лопати,

як в небо батьківщина відліта:

кістки, горшки, просіяні крізь ґрати,

й усі віки, родюча ріднота…

Все відліта за вітром: ґрунт, насіння,

вода з джерел і дерева з корінням,

і відлітає здротянілий крик,

лиш зостається донний материк,

на сірі мури, замкнені, рухомі…

І дивиться верховний вартівник

на куряву — і засина від втоми…

***