“Відлучена іменням та бажанням”

Відлучена іменням та бажанням

бути іншою, чужою — від самої себе.

Але в кутках свого єства лише себе й знаходиш

і озираєшся, чи не впізнають інші.

Ой ця налицина…

Щоденне її наповнення м’язами слуху

і медом зору, а голосом удаваним — рот мідяний:

«л» — наче клей на язиці, а каблучкове «о» — то

м’ята карамелькова: «оло»…

О, ліпше покликай мене без імені

або єдиним зойком — я озирнуся, обізвуся яблуком

чи хилитанням пагонів…

А зараз чую очі,

так ніби лантух борошна завдали на плечі;

несу і чую струмуючий липучий холод

по жолобкові спини…

Минуле не за плечима? А поруч — хмарою духу,

а вся стерня — то сито протягів,

крізь кожну соломинку —

вітер:

з судин видмухує останню крейду…

І зауважуєш! Хлопчина у полотняних штанях

лупить вербову кору — аби добути з гілки

весняний свист, щоб покликать тебе

без імені і без життя чужого.

Бо за твоїм обличчям Мальвіна ще не сховалася…

а світить весняна бростка…

***