Відлуння (“Йдуть дощі неситі”)

Йдуть дощі неситі на сніги нечисті,

не згадаю гадки і не змислю мислі.

Збавлене чи збуте,

стерте чи забуте,

березень минувся чи прожився лютий?

Зменшується білість, чорнота зростає,

крапелини спілі віття угинають —

стончуються пучки, і долоні в’януть —

падають додолу персні олов’яні,

котяться поволі по землі похилій…

І княпіє ворон на Савур-могилі…

Він, струсивши сльоту, мов під крила горне

білі латки снігу в свою пам’ять чорну…

Видко йому, видко пляму на подині:

чорноту відбитка, згадку про людину.

Не згадає гадки і не змислить мислі:

відкіля ця латка? хто у землю втиснув?

Що ні дощ не змиє, ні сніги не збілять —

крізь ріллю рахманну виступає сіллю.

Ворон не згадає. Пригадає простір,

бо в його огромі не вщухає постріл.

***