відлуння темноти

місто завмирає,

голос не вщуха,

вона йде собі, роздумуючи,

про творця небесного зла.

серед вулиці, на проспекті

не помічаючи люті та внутрішнього нутра.

поринає у свій світ,

де є тільки одне життя

воно пристосоване для неї,

і її ангела царя.

з захапом червневого вина,

вона шукає слід,

який веде до моря.

за тім горою лине звук,

він приведе тебе до дна.

лиш вона йде на поклик тих тіней,

у серці вітер, в очах зима.

ніч стирає всі межі й творенне амплуа.

тіло — лиш корабель вітрів.

зорі падають, світло тонке,

наче нитка між світів.

море кличе, своїм відлунням,

в хвилях бачить свій шлях вона.

залишає за спиною нездоланний тягар,

що несе в собі той страх, на берегах.

за горизонтом, там десь у морі,

схована відповідь в мені.

там вітер шепче таємниці,

і хвиль химерний спів звучить.

відкриє море свої тайни,

як серце стане кораблем,

і буде штиль, і буде буря —

знайду я свій - безмежний дім.