Відлуння (“Відлуння нам плач обертають у сміх”)

Відлуння нам плач обертають у сміх,

окресливши звуком глибокість доріг.

У товщах води, де вода проростає,

перлини скруглілі відлуння ховають.

Завжди у прислузі, завжди в супроводі

ховають утіху і розпач іноді.

А хто ж безіменний за вами стоїть,

що клич подає із минулих століть,

проймає нас дрож уві сні серед ночі —

всміхається ніч у розплющені очі,

і гостре відлуння розколює скло

і свідчить про те, чого не було.

***