«Видно, так заведено навіки» /С.Єсенін - Дункан/

«Видно, так заведено навіки,

Тридцять років… — краще, не спіши.,

Все сильніше спалені каліки,

Ми, життя шануєм… — у душі.

Мила, краща., вже мені під тридцять,

Та земля миліша з кожним днем.

Чи від того серцю стало сниться,

Що горю., рожевим я вогнем.

Як горіти, то вогнем без смуги.

Не даремно в липовім цвіту

Вийняв я обручку у папуги,

— Знак того, що маю долю ту.

Хміль — обручку., — мить дала., циганка,

Знявши з пальця, — дав його тобі.

І тепер, сумує, ні… — шарманка,

Думати не можу не в журбі.

Голову болотний вир мороче,.

А на серці… — паморозь і імла;

Може ти, комусь та ще й., — охоче,

Цю обручку з сміхом віддала.

Може, у цілунках, до світанку,

Він тебе розпитує, що мла.,

Як смішного, дурника… — слів танку.,

До чуттєвих віршів довела.

Ну і що ж! Мине колись ця рана.

Гірко бачити життя… — з образ:

Перший раз, поета — хулігана.,

Обдурив папуга клятий., — враз.»