Відстань

Сотворителю повітря,

розокремлено весь світ…

Кличу голосом сирітним

тужно свій далекий рід.

Кличу матір, кличу матір:

голос сіється пилком.

Сотворителю крилатий,

я відірваним листком

кружеляю над травою,

клаптик тіні волочу;

мов бджола, женусь за роєм,

Та, либонь, не долечу.

І не зменшується відстань

поміж сущуми в житті…

Та й не затишно у місті

так мені, як сироті.

Тут і там — високі стіни,

дах при дахові, мов склеп,

чорна хмара пахне сіном,

з неї виткнувсь гострий серп…

Сотворителю безодні,

мені погляд вкороти,

щоб не бачив ям холодних

і не прагнув висоти…

Важче — що не день — ступати,

швидше проминає час…

Що не день, я, тату, брате,

наближаюся до вас.

Та, наблизившись до мертвих,

кличу я живих, живих,

а повітря — мов роздерте,

бо не чуть ні цих, ні тих…

***