Відвідини

Тут про мій вік все свідчило нещадно:

дуплом — верба, що я її садив,

похилий тин — паліччям недоладдя,

а грядка — сухостоєм лободи…

— Це ти, Павло? — спитав шкільний товариш.—

Як ти змінивсь — насилу упізнав…

— Хіба ж це я? Де мої злитки жару,

де ті скарби, що все життя збирав?

Де легкість рухів у тужавім тілі,

де блиск очей, де смолянистий чуб?

Є вагота в обличчі спохмурнілім

та зморшки поперечні біля губ… —

І прикипів до нього я очима,

по ньому бачив, як трудився час;

повітря шар стояв між нами зримо,

взаємно віддзеркалюючи нас:

він мене бачив з власного безмежжя,

і бачив я його з далечини —

з дитячих літ, з підсонячної вежі,

з пронуреної нами глибини.

І хтось згори за нами ніби стежив:

чи, розминувшись, стрінуться вони?

Бо в цьому часі іншими були ми,

між нами була й відстань вже не та:

вона щомиті розповзалась димом,

і зменшувалась зору висота…

І зменшивсь луг, і пагорбок понижчав,

і яма, наче рана, затяглась,

земля потовщала, чи небо стало ближчим,

чи інший світ наблизився до нас?

І я сказав: — Ні, це не я, Миколо! —

І кволо відгукнулася луна:

— Немає вас… І вивітрився голос…

Тут позостались тільки імена.

***