Відзеркалля моє

Я була старша. Четверо братів

Завжди за мною бігли босоніж.

Я часто не встигала твоїх слів

Почути, мамо… Ранила, як ніж.

​Не розуміла втомлених очей,

Твоєї тиші, розпачу і сліз.

Серед дитячих і чужих речей

Ти свій важкий невтомно несла віз.

​Я ображала… Думала: «Сама!

Я все зумію, швидше б у життя!»

А зараз — слів розкаяння нема,

Лише пекуче, пізнє каяття.

​Бо в мене донька. Дзеркало моє.

Вона мені тепер усе вертає.

У кожнім слові біль твій постає,

Який мене до серця пропікає.

​Тепер я знаю, як воно болить,

Коли твоє ж дитя тебе не чує.

Як серце материнське в ту саму мить

І плаче, і за все одно милує.

​Пробач мені, матусю, за колись.

За непослух, за гордість, за мовчання.

Ти тільки, рідна, довго ще живи —

Прийми моє запізніле зізнання.

​Я вас люблю. Крізь роки і жалі.

Тепер я знаю ціну твоїм силам.

Немає святішого на цій землі,

Ніж серце матері ,яке для нас билося.