Віфлеємський син

Земля Юдейська, провінція **Августа**,

Сімнадцятий вік, на зорі світанку ери,

У **Віфлеємі**, де вже пустка й скрута,

Народився Він, між арамейських сфер.

Не цар, не воїн, а в яслах, як дитя,

Хоча Його кров – то **єврейського** роду.

Не **іудей**, що марить про життя

У храмі, а Син, що бачив скрізь **свободу**.

Його вуста шептали **арамейську** мову,

Про милосердя, правду, тихий мир.

Не знав Він, що від Його слова

Світ розійдеться, наче дикий вир.

Пройшли століття. Вдарив грім **Риму** й люті,

Розбився Храм, і впала та святиня.

Розсіялась громада, мов на путі,

І стала **Палестиною** **Юдея-криниця**.

Розсіялись євреї, мов попіл по вітру,

Прийшли нові нащадки – вік за віком.

Дві тисячі років – надія усе тліла,

Щоб стати знову нацією, **чоловіком**.

І знов з’єднались, та ціна – гірка й важка,

Бо там, де ріс Він, у тій тихій землі,

Знов кров пролита, знов горить свіча,

І мир Його не прийшов у ці дні злі.

О, **Віфлеємський Сину**! Твій народ і світ

Не віднайшли ту істину просту:

Щоби любити і стерти той граніт

Розколу, зради й вічної скорботи й **пустоти**.

***