Вигартуваний словом

Зійшов над краєм голос віщий,

Перо торкнулось правди скронь.

Його слова, немов Всевишній,

Збудили сонце із заслонь.

Він став вогнем і світлом,

Що крізь віки не згас, не згнив.

Пророк, що серцем пережитим

Любов і гнів у вірш вплів.

З-під криці слів, із болю гірко

Він Заповіт нам писав.

І досі лине спів той щиро

З-за сірих мурів і заграв.

Він — Кобзареве чисте слово,

Що розриває пітьму літ.

І поки струни гучно кличуть –

Не заніміє правди світ.