Вихід (“Слідком за тобою”)

Слідком за тобою і дзеркало вийшло із рами,

і світло втяглося у крапку і зникло — нема…

Лиш дихає холод з квадратної ями,

немов у розбите вікно проломилася чорна зима.

І знав я, що яма — це межі моєї журоти…

Колись осягав я у захваті межі утіх.

А нині, а нині — мороз видихаю із рота,

ні краплі тепла зберегти я у грудях не зміг.

Вистуджувавсь, ніби вода у відрі до світанку,

виснажувавсь — тіні не втримав — втекла…

На протягах часу б’є тіло моє лихоманка,

лежить на долівці в коліно холодна зола.

І вийшли із пам’яті теплі кущі верболозу,

пісок придніпровський струмком просочивсь,

і зникла вода, повернулись морози, морози,

далекі морози, тобою забуті колись.

Немов у снігах народивсь і приплив на крижині

в це житло, де ти обігріла мене,

та нині він з пучок викрапує синьо

в порожнє повітря, що стало немов крижане.

Чого не торкнуся — синці зостаються повсюди,

в проваллі дзеркальнім синіє моя п’ятерня,

і голос синіє… імення твоє він забуде,

не зможу ніколи й відлуння твого перейнять.

Та, може, я вийшов і сам за тобою;

в теперішнім часі, напевне, мене вже й нема,

а тут тільки зліпок затерплого болю,

який так ретельно і довго ліпила зима.

***