Вихід (“Твій подих пронозить мене”)

Твій подих пронозить мене, наче воду у склянці, —

хитається розум, вдихаються сльози в нестямці.

Яка коловерть — колування зелини дрібної, —

невипита смерть нахолола в напої.

Життя недожите — пиття недопите з тобою!

Журбою розведена радість, як сажа водою.

— Не треба мені, ну не треба нічого! —

Впираються в землю хрести одноногі —

над ними лежать рушники зозулясті,

під нами лежать черепи щелепасті,

за ними і зими, і злами, і злети, і зриви,

під ними провали, обриви…

Сльозами рясними окроплено стьожку дороги…

Без тебе не треба, їй-богу, нічого, нічого…

Безглузде життя не з тобою, як камінь на ноги…

Сміється пожухлий листок і затулює рота,

аби не проллялась у слові блукаюча в жилах скорбота.

— Не хочу печалі, — кричально розпечені очі

шукали води, щоб зору вернуть непороччя.

Та з подихом холод ввіходить,

вистуджує плоть діркувату,

і що не прожита хвилина, то втрата, то втрата, то втрата…

Спиваю з листків не росу, а краплини смолисті.

І вийстя із часу, як нурт джерелистий…

Пречиста десниця відсовує легко завісу —

і ти сам із себе виходиш, як в поле із лісу…

***