VII “Я ночую тут у такому домі”

Я ночую тут у такому домі,

де живуть письменники і поети.

Це не зовсім те, що жити в Содомі:

групівщина, збочення і міньєти

тут не зовсім ті, суть яких пізнав ти

з італійських фільмів, книжок, де кралі

так відверто лізуть в ліжка і авта.

Тут усе це є. На рівні моралі.

Ця оселя має ознаки пастки,

по якій гуляють сонми лунатів.

І коли не дійдеш — можеш упасти

де завгодно, або в чужій кімнаті,

під чужими лампами, або в ліфті —

вгору-вниз мандруєш на кожен виклик,

поміж пеклом і раєм, фіфті-фіфті,

трохи крові пустивши, до чого тут звикли.

Вихід є, здається, один — ступити

в порожнечу, в ніч, але це те саме,

що з вікна ступити, як цвях забити.

Вся Москва для тебе гавкає псами,

вся пустеля з попелом всіх імперій —

ти летиш, мов камінь у воду тьмяну!

Але це, однак, лише на папері.

Я на це не зважусь навіть і сп’яну.