Війна

Весна прийшла не так, як завжди,

Така холодна і чужа.

Здригнулось серце від гіркої правди,

Що я у тебе не одна.

Та, друга, жінка з чорними очима,

Завжди печальна і сумна.

В її обіймах ти не будеш щасливий,

Та, друга, на ім’я війна.

Вона, без жалю, назавжди забрала,

Мої замріяні світи.

Немов змії лихої невблаганне жало

Уп’ялося у груди молоді.

Твої уста незацілованії мною,

І очі, як волошки голубі.

Гарячий подих тих ночей з тобою,

Тепер відчую я лише ві сні.

Чому війна жіноче має ім’я,

Не давши жодного життя.

Чужому вщент вирубує коріння,

Кидаючи у прірву забуття.

Так гірко, боляче несамовито,

Що не приго́рну до грудей.

Кохання нашого чарівні квіти,

Вже ненароджених дітей.

Що зостало́сь мені на цьому світі?

Захований за пеленою сліз,

В алеї тихій, серед лісу розмаїття,

Граніту чорний обеліск.

І тільки спогади, мов сонця промінь,

Розтоплять кригу на душі.

Тендітним первоцвітом на осонні,

Ти оживеш у цім вірші.