Вік доживаю

Вік доживаю, а не знаю, хто

Є та істота, що в мені гніздиться,

Й кому належить диво–долото,

Що “я” й “не я” різнить,

Як те й годиться.

Земні роки несуть добро і зло.

Коли ж десятиліття проминаю —

Неначе не зі мною те було.

А з ким?..

Даруй, читальнику,— не знаю.

Дивлюсь у себе, мов у шурф старий,

Куди за НЕПу ще жбурляв каміння:

Хто ти єси, добродію? Відкрий,

Якщо настало саморозуміння.

А в шурфі щось ворушиться страшне:

“Я” чи “не я” — хто відає достоту?

Світила перемелюють мене —

І я їм дякую за цю роботу.

Ось та, котра стирчить неначе вісь

Посеред неба у Великім Возі,—

Схились до мене, зоре, озовись:

Хто ти, хто я, де край тяжкій дорозі?

Мовчить зоря. І я, старий, мовчу,

Свого життя дочитуючи повість.

Немов клинописну абетку вчу:

Куди не глянеш —

Всюди загадковість.

Зненацька голос Вічності:

— Зумій

В собі вмістить знання єдино повне:

Ні, світ не ділиться на “мій — не мій” —

То лиш відносне і завжди умовне.

Усе твоє — насправді не твоє,

Хоч у тобі щось власності жадає.

Тебе немає — тільки Всесвіт є:

Це він питає, мучиться, страждає.

09.02.1986, Сибір