Вікова основа

І криком визначив повітряну стіну,

і на відлуння власне озирнувся,

і все збагнув про самоту на світі:

ти дав мені цю далеч голосну,

щоб зміг в землі я згодом заніміти.

Але я жив… і губ не розмикав…

і до твого не підступав престолу…

Та й ти мене у храм не закликав,

не дорікав байдужістю ніколи…

Ні молитов не знаю, ні хвали:

на пам’ять вивчив азбуку парканну,

ти кров’ю до лопати присмолив

мої долоні, жили мої рвані…

Пересівав на ситах антрацит,

занурювавсь у паморозь звуглілу,

докопувавсь до надмогильних плит

і металево грюкав у могили…

Та ти мені скарбниці не відкрив

і не змістив у словнику ні слова, —

за мною стежив байдуже згори,

як я довбаю вікову основу.

***