Вільне падіння

Ґаргульї готичного храму ожили і поховалися у міських парках,

І вулиці нагріті сонцем вкрилися густими туманами.

Перехилившись через вікно в кімнату заглядає осінній місяць,

Нерухомою тишею космічного руху галактики, однієї з мільярдів.

Якогось осіннього вечора, чи можливо осінньої ночі

Розпускатиму контури слів, образів, існуючих тут предметів,

Потягнувши за нитку мороку, розторочу виткану вічність,

Аби відшукати з чого усе почалося, знову, бігаючи її лабіринтами.

Розторочу і твою любов, зачепившись за нитку схвильованого голосу,

Стрімкими течіями омиваючи мис нескінченності,

Хіба не злякаюсь від обширу там в невагомості,

Із чорними дірами, між зорями і метеоритами

Не маючи певності

Що все не дарма. Що поезія... Ні, не вона,

І не осінь з її туманами і надвечір’ями, а ти,

Що твій голос, і твоя невідома душа

Існуватиме там, де розкинулась неосяжність.

Без обрію?!

Хмари збирають тугу, як дощі, що стікають в земні калюжі,

З’являються контури і обрій описує радіус

Твоєї обителі.

Світ проявляється гулом, словами, кольором, погодними умовами,

Поцілунками губ, твоїм голосом, і вільним падінням любові.

04.09.2023