“Він і нині скрипаль”

Він і нині скрипаль,

хоч висихає мозок у кістках,

коли стрічає писану, пожеристу,

особливо барванину, яка жалить кожного,

бо найперша прокинулась і виповзла з нори,

а до тої ночі, коли зацвіте папороть,

ще далеко.

Тонко, тонко на скрипці…

Ми не хотіли більше випробувань —

ми опорядили його туди,

куди й кінь не ірже —

сам іржав, пішов і вже повертається.

Сіль ти в очах!

Ми й дочекались. Один питає:

“В тебе ангел на лівому плечі?

Оберіг твій за ременем —

тріска з дерева громовиці?”

Другий прозріває: “А хто на правому сидить?

А хто згинається від торби з громами?”

Тонко, тонко — на скрипці, нехристе!

А ще тонше його іржання,

залишене на тому боці,

розсипане на тому березі —

мусив же чимось він себе виказати!

Сіль ти в очах!

Він і нині скрипаль!

Хіба не надоїв у скрипку молока

від чорної корови із чорним первістком?

Хіба не заклинав?

Хіба не ховав?

Хіба не ждав?

— Тішся, Аріднику! —

А потому, коли скуштував,

хіба не знав,

що п’є кров?

Тремтить деревина — одна лишень —

яка не вклонилась Господові, тріпоче…

Щоб не повісився на ній зрадник,

щоб не впустила вона — одна лишень —

цвяхи з кров’ю розп’ятого,

ховай свою скрипку, ховай…

Він повернувся. Ось безстрашно

іде, граючи, вже на нашому березі,

розпалюючись від

нашого березневого пробудження,

нашого весняного відроджения.

Йде і не дивиться під ноги!

Тонко, тонко…

А ми танцюємо навколо нього! —

так наші предки

тільки танцюючи

викопували закляте зілля матриган.